Не твоє – не бери!!!

Сонячний ранок дарував надію на те, що знахідки сьогодні будуть хороші. Принаймні Сергій Вишенський так собі думав, бо останніх кілька днів нічого путнього до рук не потрапляло: кілька ґудзиків і радянський дріб’язок, єдина достойна знахідка – пряжка часів ПСВ.

ГАРРЕТ АТ ПРО був у повній боєготовності, машина також на ходу, залишилося прихопити якийсь пожиток, бо ж попереду цілий день невимовного напруження у чеканні чистого пронизливого звуку, який би сповіщав, що десь там, під землею, чекає на нового господаря монетка виконана у дорогоцінному металі.

Сергія проводжав син, дивлячись на нього якось скептично, бо батько вже давно обіцяв поповнити його колекцію царським білоном, але доля стояла на заваді цим обіцянкам, тому особливого ентузіазму в очах хлопця не було, хіба що десь у глибині душі ворушився маленький вогник надії на те, що сьогоднішній день і справді буде щедрим на знахідки.

– Ну, не хвилюйся, як не у цей день, то в інший, – заспокоював сина Сергій, гладячи його по білявій голівці.

– Я б з вами поїхав… – жалісливо промовив хлопчина.

– Ось знайду Петровського червонця, то і тобі МД хорошого прикупимо і ще мамі на якусь модну одежку залишиться, бо ж вона завжди має претензії, що я тільки трачу гроші на бензин і акумулятори, – спробував віджартуватися батько.

– Ну, так… – посміхнувся пацан, розуміючи, що нікуди він сьогодні не поїде. – Тату, ні таляра тобі ні динара!

Це було їхнє особисте побажання, яке у свою чергу перероблене із славнозвісного мисливського «Ні пуху, ні пера!». (Авт. Не знаю як у кого, а насправді так говорить дружина одного із форум чан, коли відправляє його на пошуки, тому авторське право за нею).

Двигун автомобіля жваво гудів, а магнітола видавала із себе усе те, що можна послухати на хвилі радіо-рок. Настрій у Сергія сьогодні був по справжньому бадьорим, а це могло означати тільки одне – хабар сьогодні знайдеться вагомий! Щодо місця, то Вишенський вибрав те, яке обходив уже вздовж і в поперек, але на якому завжди вискакувала хороша знахідка. Тим більше, сьогодні він їде туди з АТ ПРО, якого прикупив відносно недавно і який явно має перевагу над попереднім МД.

Асфальтована дорога закінчилася і тепер залишилося подолати кілька кілометрів польового бездоріжжя і зупинитися десь під ліском, щоб сонце не нагрівало машину.

Автомагнітола чомусь замовкла, а через хвилину почала видавати щось не членороздільне і знову тиша. Сергій намагався виправити неполадку, але нічого не добившись, вимкнув її взагалі. Та через кілька хвилин вона так голосно зарипіла, що чоловік від несподіванки риско натиснув на гальма і мало не вдарився об лобове скло, але пояс безпеки запобіг цьому. Із динаміка вирвався якийсь хриплий голос, що долинав ніби з підвалу: «Не твоє – не бери!!!» – погрозливо вимовив він і музика знову заповнила салон авто.

– Що за чортівня! – вголос гукнув Вишенський. – Ще таких коників ти не показувала, це щось відверто новеньке. Я навіть злякався, трохи…

Решту дороги пригодами не здивували, тому машина безперешкодно прибула на місце призначення. Сергій вийшов, ще раз розгорнув на капоті ксерокопію карти, приблизно визначив куди він у першу чергу піде і відкрив багажник щоб дістати сумку з МД.

– Що ти тут забув?

Через нову звукову несподіванку чоловік добряче вдарився потилицею об підняту кришку багажника. Відсахнувся і побачив, що перед ним стоїть дідок, який ростом досягав йому тільки до пояса, ну зовсім карлик. Він мав довгу сиву бороду в якій закуталося безліч будяків, рот повен чорних, як вуглинки, зубів, а на голові припасований дірявий крислатий солом’яний капелюх з під якого пробивалися немиті сиві кучері. Навіть можна було побачити, як на одежі цього діда копошиться якась комашня, що викликало у Вишенського відчуття відрази, а неприємний запах немитого тіла підігнав ще й відчуття нудоти. Сергій уже хотів послати цього приблуду, але стримався і відповів:

– Нічого я не забув. Ідіть собі, куди йшли. Он за ліском ставок є, Вам би не помішало скупатися.

– Ач який розумний, нема тобі тут що робити. Їдь звідси, поки не пізно.

– Не пізно? А я й нікуди й не спішу, день щойно почався.

Дід якось суворо оглянув чоловіка, трохи помовчав, а потім спокійним, але хриплим голосом сказав:

– Що ж, ходи собі вільний, я дозволяю, але пам’ятай: не твоє – не бери!!! Бачиш? – і старий показав кістлявим пальцем десь за спину чоловіка. Сергій оглянувся, але нічого особливого там не було. Це його розсердило, бо дід явно дратував своєю зухвалістю. «От зараз я йому наваляю» – подумав чоловік, але повернувши голову, співрозмовника не застав, він просто зник чи випарувався, як ранкова роса.

– Усе, з фільмами жахів перед виїздами треба зав’язувати, – констатував Вишенський, думаючи, що це все йому якогось дідька привиділося.

Пошуки почалися і Сергій з головою поринув у них, забув і про вибрики магнітоли, і про несподіваного гостя біля його машини. Ось так, повільно, але впевнено чоловік чомусь зійшов із наміченого курсу і відійшов трохи у бік. А коли зрозумів це, то оглянувшись, побачив, що йому не доводилося обходити саме це місце.

– Гадаю, що кількагодинна розвідка мені не завадить,- знову розмірковував у голос Вишенський.

Була саме обідня пора. В животі забурчало і чоловік вирішив, що пора зробити перерву. Саме у цей час він натрапив на здоровецького старого пенька, який ніби виріс посеред поля. Колись він був частиною дерева, яке б не змогли обхопити троє чоловік одразу, а тепер це тільки будинок для всяких жучків і не більше, проте присісти і відпочити на ньому – це можна. Сергій так і зробив.

Пообідавши, Вишенський увімкнув АТ ПРО і подумав, що варто пройтися довкола цього пня. Скарби часто ховають під розлогими одинокими деревами. Не пройшло і хвилини як голосний чистий звук рознісся околицями – серце забилося швидше, а в очах чоловіка загорівся вогонь, який міг свідчити про одне: там «велика риба»!!!

Чоловік малював у своїй уяві неймовірні багатства при цьому сходив сьомим потом, бо земля була твердою, мов граніт. Ще однією вагомою перешкодою було коріння, що тягнулося від старого пня. Воно хоч і дряхле, але створювало серйозну проблему на шляху до мети. Пройшло добрячих півгодини, а саперка вперто вгризалася у твердь ґрунту і розтинала товстий корінь, що ніби навмисне вп’явся у це місце. Проте інколи людському завзяттю не має меж і Сергій у цей день не став винятком, бо коли корінь було розрубано, а певну кількість землі вигорнено, то показалася на світ глиняна стінка якоїсь посудини.

«Глечик» – пролунала пострілом думка у голові Вишенського.

Ось тут пульс знову почав зашкалювати, а серце стукало, як навіжене. Такі відчуття насправді дуже складно передати, це треба пережити самому. Сергій вже не поспішав, а акуратно відгортав землю сантиметр за сантиметром, щоб не розбити ємність – буде довго нагадувати про щасливий день. Ну, це тоді йому так здавалося… Уже показалася більша половина глека, а він був доволі великим. Верхівку прикривала глиняна затичка, але Вишенський не поспішав її висмикувати, аби глянути, що ж воно в середині. Він будь що хотів зберегти інтригу до останньої миті.

Нарешті!!! Глек визволено із земельного полону. Чоловік підняв його і відчув, що він таки важкенький, а значить, що наповнений по самісінькі вінця. Тепер пора глянути, що ж там у середині. Сергій вхопився за кришку і потягнув на себе. За першим разом вона не піддалася. Він рвучко смикнув удруге, хлопок і в очі йому посипався із середини якийсь яскраво зелений пилок. Вишенський протирав засліплені очі, а коли все прояснилося, то він не спромігся навіть вдихнути повітря: усе поле довкола нього було засипане снігом, у руках він геть нічого не мав, жодного глечика, а за кілька десятків метрів від нього підпирав небо здоровенний дуб.

Він боявся поворухнутися, чекав поки галюцинація мине сама собою, але нічого не відбувалося, а навпаки: Сергій побачив, як до дуба через снігові замети продирається дідок, той самий, що зустрів його біля машини, у руках він щось тримав. Дід зупинився, погладив стовбур дерева, щось там промимрив собі під ніс і голіруч почав розгрібати сніг, а потім промерзлу землю, що було доволі таки дивно. Коли глибина ямки дідові здалося достатньою, то він підняв над головою те, що приніс з собою – це і був глек, який Сергій сьогодні викопав.

«Трясця твоїй матері!!!» – тільки подумав він, продовжуючи споглядати за діями дідка. А той в свою чергу тримав ємність над головою і далі торочив якусь нісенітницю. Монолог закінчився і старий поклав глечик у яму, яку ж одразу старанно загорнув. Потім обернувся до стовбура дерева і нігтем, який був ніби із загартованої сталі викарбував на дереві напис, який ніби зеленими неоновими вогнями підсвічувався із середини. Орлинним зором не треба було володіти аби прочитати: Не твоє – не бери. У Сергія почало смикатися око. Старий оглянувся довкола й попер прямо у напрямку Вишенського, той почав відповзати назад, але руки й ноги грузнули в снігу. Дід був уже впритул – чоловік голосно закричав й затулив обличчя руками, але нічого так і не відбулося.

Коли Вишенський таки наважився забрати руки від обличчя, то застав ту ж літню галявину, на котру сьогодні приїхав, а біля його ніг стояв відкритий глечик у якому блистіли проти сонця золоті монети. Вигляд золота відігнав спогад про міраж, що так перелякав чоловіка. Але в цю ж саму мить він завагався. «Мабуть, треба закопати його назад. Не моє воно» – крутилася думка у голові. Її одразу перебивала інша: «Але ж це купа бабла!!! Можна навіть свою справу відкрити і не нудитись на теперішній роботі! Сина у кращий університет прилаштувати і взагалі багато чого».

Здоровий глузд намагався перебороти людську жадність, висуваючи аргументи, що цей скарб не Вишенський ховав і з ним буде багато проблем і мороки. Цей двобій тривав не так уже й довго, всього кілька хвилин – і жадність підступним ударом у пах нокаутує тверезий розум. Сергій швидко засунув глека з усім добром у рюкзак, так-сяк загорнув яму і на кінець плюнув на пеньок.

Звідкись прийшло відчуття, що за ним пильно споглядають. І він, вхопивши МД і саперку, підтюпцем подався до місця, де залишив машину. Вирішив, що краще зрізати дорогу біля ставка у якому порекомендував дідові скупатися. Коли ж він до нього добіг і його зору відкрилося гладке водяна плесо, то ноги раптом заніміли і Сергій роззявив рота чи то від здивування, чи то від переляку – він угледів своє авто, яке тепер нагадувало мініпідводний човен, бо майже повністю було під водою і лише частинка даху виднілася із води. На цьому маленькому металевому острівку сиділа здоровенна жаба і голосно квакала, ніби знущалася з власника авто, що стояв у повному розпачі на березі ставка.

Вишенський упав на коліна, уривчасто дихаючи, а потім закричав так голосно, як тільки міг:

– Ти, старий гівнюк, що ти наробив!!! Ти що, знущаєшся з мене???

Очерет тихо шелестів, вгинаючись під ривками теплого літнього вітру, великі волохаті хмари спокійно пливли блакитними просторами неба. Сергій дивувався, що стільки незвичайного було у цьому до біса звичайному дні.

– Ще не таке буде, – відповіла на крик чоловіка здоровенна зелена жаба і булькнула у воду

Вишенський біг і страх у ту мить був за хорошого погонича, бо особливими атлетичними даними чоловік не відрізнявся, але якби хтось із учасників марафонського забігу побачив його у цей час з боку, то напевно би позаздрив такій завзятості. Попереду кілька кілометрів польової дороги, треба було будь-що добратися до траси, але чоловік прекрасно розумів, що це буде не так просто. Ну не міг отой дід відпустити його ось так, не підготувавши жодного підступного сюрпризу. Здогадки Сергія в ту ж мить почали матеріалізовуватися, бо земля під його ногами задвигтіла так, ніби десь поруч протупотіло стадо скажених носорогів. На її випаленій сонцем поверхні почали з’являтися тріщини, вони ставали все більших і більших розмірів. Із цих розломів почали вилітати цілі рої здоровенних зелених мух, а одразу за ними потягнувся ядучий запах гнилої плоті. Вишенський прикрив обличчя від настирливого намагання комах потрапити йому в очі й не підозрював, що попереду його чекає зустріч сам на сам з джерелом трупного смороду від якого той обід, що був недавно спожитим, просився назовні.

Сергій спіткнувся об щось драглисте, й добряче гепнувся до землі, пооббивавши при цьому коліна, мухи продовжували надокучати, але їх стало трохи менше і він мав змогу оглянутися назад. Те, що він побачив, змусило його в один момент відповзти на кілька метрів від місця падіння: з одного розлому випиналася напівзогнила кінська голова, але те, що вона була відділеною від тулуба, на її живучість особливо не впливало – очі, повні густої порожнечі, меланхолійно переливалися якоюсь мутною субстанцією на променях світла, ніздрі погрозливо роздувалися, випускаючи з кожним видиком із своїх заглибин по кілька жирних комах, які ледве піднімали своє тільце в повітря. Голова, голосно клацаючи зубами, поволі, але впевнено просовувалася у напрямку людини, що перебувала за крок до того, аби повністю з’їхати з котушок. Вишенський впав у ступор, кожен м’яз в його тілі відмовився працювати, прийнявши в себе надвисоку дозу страху, який паралізував кожну клітину тіла До реальності його повернув вологий дотик чимось шершавим до правої руки – із також пролому, що був зовсім поруч, висунулася така ж голова, але цього разу воляча. З її смердючої пащі висунувся язик і ліниво ковзнув по руці Сергія, залишаючи по собі слизото-липкий слід повен личинок. Ось тут шлунок чоловіка повністю здав позиції і вивільнив свій вміст прямісінько на здоровенну рогату довбешку, таким чином помстившись за образу свого господаря. Так-сяк обтерши руку об землю, він підірвався на ноги й знову почав бігти, перестрибуючи глибокі розломи, з яких доносилися огидні запахи і потойбічні крики, що заставляли душу ховатися в п’яти.

Вишенський мчав, як вихор, і назад більше не озирався, бо як би ризикнув зробити це, то навіки застигнув би від жаху, що творився у нього за спиною, й був би собі такою статуєю, якою стала дружина Лота, коли піддалася цікавості й глянула, яку кару вготував для Содому й Гоморри Господь. А видовище було поправді не для слабкодухих: усе поле вкрилося сіткою із тріщин та проломів з котрих вивалювалося всяке гниляччя, що мало ще чим нагадувало частини тіл усяких тварин.

Сонце на диво швидко скотилося до горизонту й поле почала заволікати пелена густого туману, ховаючи все це жалюгідне видовище під своїм покровом: затягнулися шрами на поверхні землі, зникли страхітливі обрубки тваринних тіл, усе поверталося у звичне русло, нічого не виказувало подій, які зовсім недавно відбувалися тут. І тільки серце Сергія не знаходило собі спокою в грудях, відчуваючи, що на цьому страхіття не закінчаться, проте золота важкість у рюкзаку додавала наснаги й зовсім не заважала чоловіку накивати п’ятами.

Постать, яка у швидких темпах віддалялася у бік траси, проводжали двійко очей. Розлючений дідок стояв на пеньку, час від часу позираючи на те місце, де ще недавно спочивав його скарб, який він уже не одне століття береже. Хоч він йому й зовсім не потрібен, але відчуття приватної власності за ці десятиліття укорінилося в його чорній душі, яка не могла знайти собі спокою й приречена на вічні скитання, аби щоразу переховувати той проклятий горщик із золотом. Старий, пожувавши кінчик травинки, сердито сплюнув на бік, помахав кулаком у слід Сергію і сказав:

– А я тебе попереджав, скурвий ти сину! Ох і дістанеться тобі за те, що не послухав…

На місці, де щойно стояв дідок, виникла маленька хмаринка, що переливалася темно-зеленим кольором і швидко піднялася в небо, аби загубитися у небі, що вже впускало у світ вечір.

Вишенський вискочив прямісінько перед носом у здоровенної фури. Водій ледь встиг загальмувати. Вискочив з машини з кавалком арматури у руках, бо якщо він і не переїхав цього роззяву, то зараз точно всипле за те, що так налякав його. Але блиск жовтого металу враз заставив далекобійника остудити запал. Сергій тримав у руках дві монети так, щоб його співрозмовник їх добре бачив й промовив:

– Ну що, підкинеш? Мені з тобою по дорозі.

– Хто платить, той замовляє музику, – зовсім, як сто років знайомі, відповів водій.

Він і не здогадувався у той час, яка біда чекає на нього за те, що спокусився на оцих дві монетки…

Фура пригальмувала саме на початку Сергієвої вулиці. Він залишив водієві чесно зароблених дві золотих монетки, а той на радощах довго бажав йому всього найкращого та примноження статку та здоров’я. І щоб привіт передавав дружині й дітям, хоч жодного разу їх і не бачив.

Вишенський не звертав на це все уваги, бо у глибині його душі копошився той страх, якого довелося йому випити сповна на тому проклятому полі. І тепер він тішив себе думкою, що усе й на тім закінчиться, тут безпечніше, принаймні хотілося б у це вірити. Сергій дійшов до свого будинку, постійно озираючись, щоб переконатися чи не стежать за ним, або не відбувається чогось дивного, але усе довкола займало своє звичне місце і поводилося так, як і має поводитися середовище в звичній для нас буденності, без жодного натяку на присутність надприродного фактору. Тому чоловік зітхнув з полегшенням і натиснув на дверну ручку. Двері були зачинені. Він знайшов у кишені запасні ключі і через мить був уже в середині будинку. Вдома нікого не було. Тільки на кухні Сергій знайшов прикріплену магнітом до холодильника записку: «Я з малим в мами, будемо завтра. Вечеря на плиті. Не переїдай – на ніч це шкідливо. Цілую ». Чоловік посміхнувся, мабуть, вперше за весь день. «Може й добре, що зараз нема нікого вдома. Завтра усе підготую і зроблю неймовірний сюрприз» – подумав Вишенський. Він акуратно поставив рюкзак із глечиком у вітальні, але не наважився зазирати до середини, дістав із холодильника банку пива і сів на дивані.

Чоловік відчув, що добряче втомився, що ці страхітливі пригоди витягли з нього всі сили. Він і незчувся, як дрімота захопила його у полон, а сон уже стояв поруч, щоб покласти йому на повіки свою важку руку. Сергій заснув,як немовля, але зло, що полювало на нього, не мало часу для відпочинку…

***

Далекобійник горлопанив як на іменинах, підспівуючи у ритм хвилі «радіо-шансон». Він був неймовірно вдячний долі, що натрапив сьогодні на такого лоха, який розкидався на ліво і на право золотими червонцями. Правда він жалів, що не потрусив того хлопаку більше, може у нього ще були такі монетки. «Мабуть я старію, геть втратив хватку. Розумна мисля приходить опісля», – роздумував чоловік за кермом. Та ось на лобовому склі почав з’являтися візерунок, такий, як у морозяну ніч на вікнах. Він в одну мить затулив усю дорогу. Далекобійник вдарив на гальма. Фура, з пронизливим пискотом, просунулася ще кілька метрів асфальтом і зупинилася.

– Що за чортівня!!! – вилаявся водій.

Він увімкнув двірники, а коли ті стерли намерзлу плівку з лобового скла, то від побаченого йому закололо у грудях: на нього дивилися двійко налитих кров’ю очей, що належали якомусь чудовиську. Водій ухопився за серце, відчуваючи як спазм стиснув його, але він ніяк не міг відвести погляду від потвори. Ці страшні очі – це останнє, що довелося йому бачити у своєму житті. Його серце зупинилося.

***

Сергія розбудив шум телевізора, який увімкнувся сам собою. Від цього дійства мурахи одразу забігали тілом чоловіка, внутрішній голос підказував, що це не з добра. Екран довго миготів, а потім вмить з’явилося зображення, де журналістка вела репортаж прямо з місця події.

– Сьогодні на 45 кілометрі патруль ДАІ виявив вантажівку, водій якої був жорстоко убитий. Його очі і горло залили розплавленим золотом. (у цю мить крупним планом показали потерпілого, хоча зазвичай журналісти собі такого не дозволяють). Міліція порушила кримінальну справу, ведеться слідство. Сергію, і з тобою таке буде, якщо не повернеш скарб!!!

Чого-чого, а останніх слів Вишенський не сподівався почути від симпотної дівчини, що дивилася на нього якось зловісно. Він упізнав водія, що підвозив його, тепер далекобійник труп, а він на черзі. Телик знову зашипів, зображення зникло і тепер екран просто миготів, у спальні задзвонив телефон, на кухні увімкнулася мікрохвильова, загуркотів холодильник, у ванні запрацювала пральна машина, зашипів динамік радіо, хоча воно не було підключене до мережі – техніка просто сказилася. Вишенський притиснувся до найближчої стіни, спазматично ковтаючи повітря. Йому було страшно, він не знав, що робити і звідки чекати чергового нападу. Він ухопив рюкзак із глечиком, який був повен проклятих золотих монет, і міцно притиснув його до себе. Раптом будинок затрусився, як під час землетрусу, почав битися посуд, опадала штукатурка зі стелі, стіни покрилися широкими тріщинами. Усе як і почалося раптово, так і закінчилося. Сергій роззирнувся, більше нічого не відбувалося, тільки із тріщини, що утворилася на стіні навпроти, виліз жирнючий тарган. За ним ще один і ще. Комахи почали виповзати з усіх шпарин і вмить обсіли чоловіка. Вишенський цих повзучих гадів просто ненавидів, а вони заповзали йому під одяг, намагалися залізти до рота чи пропхатися в ніздрі. Сергій відчайдушно збивав їх, але однією рукою міцно тримав рюкзак. Врешті він не витерпів і голосно закричав:

– Досить!!!

Комахи зникли, а перед ним стояв старий і огидний дідок. Він ухопився обома руками за сумку і пильно дивився в очі своєму опоненту:

– Якщо досить, то відпусти. – пробурмотів дід.

– Не відпущу, я його знайшов, воно моє!- ще знайшов у собі сили огризнутися Вишенський.

– Не ти його там залишив, а я тебе попереджав, що не твоє, то не бери!

Сергій різко шарпнув рюкзак і вирвав його з рук старого. Той криво посміхнувся і сказав:

– Що ж, якщо ти його так сильно хочеш, то бери! – і дід плеснув у долоні. В очах Сергія забігали кольорові кола і він знепритомнів, а коли отямився, то побачив перед собою свій будинок, а біля нього стояв той самий старий, але зовсім інший: борода і волосся акуратно підстрижені, був одягнений у піджак і гладко випрасувані штани, зуби також всі були на місці.

– Що сталося? – промимрив чоловік.

– Нічого особливого, ти пройшов екзамен на жадність, не зважаючи ні на дивні події, ні на ті кошмарні речі, які відкривалися твоєму зору, ти не відпустив золото. Цей іспит колись пройшов і я, жадність взяла гору і погубила мою душу. Тепер ти заміниш мене і будеш охороняти цей глечик із золотом до того часу, поки не знайдеться скупіший за тебе, щоб стати на твоє місце. Тож хай щастить! – і старий розчинився у повітрі.

Сергій відчув, що він зменшується у рості, на пальцях рук і ніг з’явилися довгі пазурі, шкіра на тілі вкрилася бородавками, а з обличчя потяглися довгі пасма волосся. Одяг на ньому вмить зотлів і став схожим на ганчір’я. Вишенський перетворився на бридкого діда, від якого він сам недавно втікав. У нього в думці було тільки одне: потрібно заховати золото, що тепер повністю належало йому одному, на цілі віки!!!

Автор: Руслан Боднарук