Читати тільки на ніч або, Ефект вражає.

Наразі, з дозволу автора, публікую iсторiю, котра читається на одному диханні.

Кожен, хто володіє українською мовою, матиме змогу з насолодою читати це містичне й неймовірно цікаве оповідання.

Я ще не маю великого досвiду копаря, тому не було в мене ще копа в тих місцях, дiї в яких, описуються в цій iсторiї. Правду кажучи, прочитане дійство в мені тільки розпалило потяг до пошуків в таких місцинах. Адреналін й буйство уяви не можуть не манити справжнього шукача пригод. Тому, я обов’язково вiдвiдаю з металошукачем таке місце й про свої враження напишу до свого блогу.

Напевно, досить моїх теревенів, тому що краще почати занурюватися в містику людей, котрі порсаються в землі на звук за допомогою металлодетектора.

***

Вечір Андрія Лихого (між його друзями ходила кликуха Авантюрист ) починався як і зазвичай у бувалого копаря: він сидів разом зі своїм хорошим другом, також копарем, на кухні, випивали з ним по сто грам і кожен розповідав свою, уже розказану до дірок, історію про найкращу знахідку, найбільший калим. У чоловіків намічався тривалий виїзд з ночівлею і все-таке, тому вони радилися між собою, куди краще буде виїхати. Оскільки Андрій мав уже давненько одне місце у планах, то й вирішив поділитися міркуваннями з другом, що він на те скаже:

efekt-vrazhaye-1– Слухай-но, чув я від одного діда, правда він не у собі трохи, що за Крутою горою є хутір, там хат близько тридцяти пустують, але й хащі такі, що тільки й танком їхати. Доведеться машину залишати і десь кілометрів 6-7 іти до місця призначення. Що скажеш?

Друг уважно вислухав, витримав паузу, а потім сказав:

– А той дід тобі більше нічого не розповідав? – якось загадково запитав Толік (а саме так його звали).

– Ні, а мав би? – з цікавістю запитав Андрій.

– Слухай, той дід не при своєму розумі не через те, що при своїх 87-х роках п’є, як бик, а тому, що йому довелося на тому хуторі побувати. Він звідти сивий повернувся, а було йому тоді якихось неповних 30. Дивні речі там відбуваються…

– Чоловіче, тобі теж 35, а у всякі байки віриш. На вулиці ера WI-FI та планшетів, а ти мені за дива розповідаєш. – в очах Андрія зблиснула насмішка над другом, але Толік не взяв це до уваги, а навпаки – вираз обличчя його враз посерйознішав і він нервово затарабанив пальцями по поверхні столу.

– Друже, можеш насміхатися, але на той хутір ти мене не затягнеш, хоч би там був скарб Полуботка.

– Та годі тобі, не хоч їхати туди, то давай пропонуй щось навзамін.

Толік виклав свою версію, куди їм варто поїхати з ночівлею і показав розташування на карті. Андрій схвалив обрану другом місцину, випили «на коня» і розійшлися.

Виїзд був запланований на четверту ранку.

Андрій прокинувся, переконався у тому чи все взяв, що треба і набрав Толіка:

– Здоров. Де ти там, я уже все зібрав?

– Дядьку, слухай, така ситуація: у моєї малої різко підскочила температура і взагалі вона себе погано почуває, вестиму її у лікарню, тож усе відміняється… Вибачай вже…- відчутно було, що Толіку ніяково перед другом.

– Та що ти? Не говори дурниць, поїдемо ще на твоє місце, а я таки подамся у розвідку на той хутір. Малечі привіт від дядька Андрія передавай, скажи, що як приїду, то привезу їй цілий пакет апельсинів. – і Андрій хотів уже прощатись, але Толік його перебив.

– Чуєш, забий болт на той хутір. Не потрібен він тобі зовсім…

– Та не переживай ти так. Як не поїду туди, то який з мене Авантюрист? Короче, прибуду на місце, то наберу тебе. Давай, казкар, до зв’язку.

Андрій ще раз для певності перевірив чи усе взяв, поцілував дружину, що солодко спала і вийшов на вулицю. Він вдихнув свіжого ранкового повітря і для себе зрозумів, що такий ранок не може віщувати нічого злого. Проте, він дуже помилявся…

Минуло добрих дві години, коли Авантюрист прибув у «зону висадки». На той час уже добре розвиднілося – у літню пору сонце швидко викочується із-за горизонту. Андрій витягнув із багажника МД і все, що було йому потрібне, став перед стіною густого лісу й подумав, що пройде щез дві години часу поки він добереться до хутору. Власне так і сталося: чоловік довго боровся з ожинником, що вперто ловив його за ноги, ніби просячи, щоб він не йшов далі, але людська наполегливість вперто брала гору над усіма перешкодами. І ось, між деревами почали з’являтися солом’яні стріхи й Андрій зрозумів, що скоро зможе дещо перепочити.

Коли ж він нарешті вийшов із лісу, то одразу звернув увагу на напівзруйнований пліт, де сидів здоровенний ворон, який ніби й чекав його. Він стояв зовсім поруч, але птах не спішив злітати, а пильно дивився у його бік.

– Ану марш! – спробував злякати його чоловік.

voronaАле птаху було зовсім байдуже. Тоді він гукнув ще раз і сталося наступне: ворон вмить зірвався із плоту і налетів прямо на чоловіка. Андрій затулив обличчя, готуючись до атаки, але її так і не було, проте він виразно почув зловісний сміх, що гучно прокотився луною по місцевості. Коли він забрав руки від лиця, то жодного ворона вже не було, а на нього якось неприязно дивилися вибиті шиби вікон та напівзруйновані стріхи. В ту мить у нього з’явилося несвідоме бажання повернутися назад, і він дуже пошкодує, що так і не зробив.

Авантюрист потер пальцями теплу поверхню хрестика, якого він підняв на КР – це була перша його достойна знахідка, яка стала йому талісманом. Подумки вилаявся на всіх пернатих і почав складати МД. Коли все було готово, то Андрій згадав, що ще не подзвонив Толіку. Вийняв мобільний, але на дисплеї не було жодної поділки, яка б свідчила про мережу. «Що ж, хай вибачає» – подумав чоловік і почав пошук.

(Від автора: опущу усі ті копарські деталі, як і що довелося копати моєму головному герою, скільки сигналів він переслухав, бо більшості із форумчан, я гадаю, ці всі справи добре відомі і без детального опису. Отож, перейду одразу до основного).

Час летів непомітно, бо знахідки перли так, що Андрій і уявити собі не міг: до вечора йому вдалося підняти два ГК, багато достойних срібних і мідних монет часів царизму, не обійшлося й без золота: 5 і 10 Миколаївських рублів спокусливо виблискували на сонці. Були й медалі часів Другої Світової: відвага і БЗ, навіть партизан срібненький знайшовся.

«Ет, Толік, умреш від заздрощів» – подумав Авантюрист. Але й без зайвої копанини не обійшлося – просто горами на одному місці лежали відстріляні гільзи, сліди від куль він бачив і на стінах будинків, але його здивувало ще й те, що жодного натяку на присутність німецьких військ тут не було, по кому ж тоді стріляли червоноармійці???

Останньою знахідкою Андрія став срібний портсигар, на якому красувався надзвичайної краси рослинний орнамент. Відкривши його, у хлопця серце впало у п’яти – у середині лежав зітлілий аркуш, але на ньому добре було видно напис: «ДАРЕМНО ТИ СЮДИ ПРИЙШОВ – НАЗАД ДОРОГИ НЕМА!!! ». Із стану ступору Андрія вивів гучний залп грому, після якого аж у вухах задзвеніло: у швидких темпах наближалася гроза, блискавки так і рвали небо. Чоловік розумів, що до машини він не встигне повернутися, а це означає тільки одне – доведеться ночувати тут…

“Назад дороги нема”, – ще раз пролунало в голові Авантюриста.

Андрій почав шукати очима будинок, де хоча б трохи краще зберігся дах, а коли знайшов, то швидко побіг до нього. І коли він став на його порозі, то саме в цей час яскравий спалах блискавки освітив порожній будинок – Авантюрист побачив на стіні ще один напис, що був у стократ жахливішим за попередній, бо явно не чорнилом писаний, а кров’ю: БЕГИ!!! Остання буква сповзала по стіні нижче і закінчувалася кривавим слідом пальців аж на підлозі, ніби автора напису щось волокло!

Бігти, треба бігти, але шляхів для відступу не було, бо Андрій почув, як важкі гранули граду затарабанили на даху. Оминаючи стіну із написом, він вирішив, що краще піти у іншу кімнату,а оскільки натяку на двері не було жодного, то Він мав змогу бачити усе, що відбувається на вулиці. У ту мить його тілом бігали мурашки, а у голові пульсувало риторичне запитання: «Чому я не послухав Толіка???»

Дощ, який прийшов на зміну граду, не вщухав, хоч падав уже дуже-дуже довго. Хлопець вийняв із кишені мобільний: жодної поділки, яка б вказувала на присутність зв’язку, так і не було, на годиннику висвітлило 22:33. Ставало холодно, навіть дуже холодно. Андрій сидів біля печі, яка навіть дуже добре збереглася. Він знайшов у сумці ліхтарик, увімкнув, розглянувся навколо і знайшов кілька сухих полін, та кілька відірваних від підлоги дощок. Розклав ці знахідки у печі та запалив їх, вогонь швидко затріскотів і пустив теплі промені світла довкола. Авантюрист знайшов ще пару дрівець і залишив їх, щоб підкинути у вогонь потім. Притулившись до ще холодного кахлю, він не зчувся, як задрімав.

efekt-vrazhaye-5Розбудив його якийсь невиразний тріск зовсім поруч. Дрова у печі вигоріли, але жар ще добре червонів, Андрій кинув кілька полін до печі і через кілька хвилин язики полум’я знову облизували деревину. Глянув на годинник: 23:13. Він увімкнув ліхтарик, щоб знайти джерело шуму і тут почалося…

Вогонь у печі, що так яскраво пломенів – раптом згас, а світло ліхтарика почало бліднути, а потім зовсім зникло. У сусідній кімнаті щось заворушилося, підлога почала скрипіти від чиїхось важких кроків. Серце Андрія стрибало галопом, він ледь ковтнув важку грудку, що набігла у нього в горлі. Він повільно сковзнув плечима по стіні, щоб віднайти на осліп детектор: «Хоча б щось узяти в руки для захисту», – подумав чоловік. Та коли він торкнувся сумки, де був МД, то вмить відсахнувся – його рука натрапила на щось липке й рапаве. Він хотів уже бігти, але у цю саму мить задзвонив мобільник. Скрип підлоги у сусідній кімнаті затих. Андрій глянув на дисплей на якому висвітило «приватний номер» – проте жодної поділки мережі не було. Він натиснув кнопку виклику і повільно підніс телефон до вуха:

– Алло… – тремтячим голосом промовив чоловік.

– Чоловіче, тобі теж 35, а у всякі байки віриш. На вулиці ера WI-FI та планшетів, а ти мені за дива розповідаєш, – почув у трубці свій власний голос Авантюрист.

Повінь жаху охопила його. Як таке можливо???

– Андрію, ти ще й досі не віриш у дива? – пролунав у трубці уже чужий грубий і хриплий голос, – Тоді дивись!

Телефон вимкнувся, а у печі знов запалав вогонь кинувши світло на стіни – від того, що він побачив, тіло його застигло на місці: на стінах, у різних місцях, повільно почали один за одним з’являтися криваві написи: БЕГИ… БЕГИ, АНДРЕЙ!!! ДОРОГИ НАЗАД НЕМА. ЗА ТОБОЮ УЖЕ ЙДУТЬ! Бридкі, жахливі тіні заполонили поверхню стін, їх ставало все більше, вони почали протягувати свої ручиська у напрямку чоловіка.

І тут вогонь у печі зник. Запала мертва тиша, навіть дощ не тарабанив по даху. Андрій на якомусь підсвідомому рівні вхопив у праву руку хрестик, знайшов у собі сили рухатися і вже вибігав із будинку, як його зупинив яскравий спалах блискавки – запалала одна із хат, що була оддалік. Вона горіла неймовірно яскраво і вогонь освічував усе навколо.

efekt-vrazhaye-7У напрямку Авантюриста, щось рухалося… Ще один удар блискавки – і знову палає будинок. Андрій уже міг розгледіти, що йде йому на зустріч – його скував жах.

– Андрію, то ти віриш у дива? – прохрипіла істота.

***

Толік так і не дочекався дзвінка.

Наступного ранку, він прийшов на хутір, взявши із собою ще кількох хлопців. Разом знайшли Андрія, а точніше вони й би не здогадалися, що то саме він – бо у одному із будинків побачили людське тіло, яке швидше скидалось на мумію: самий скелет, який облягала шкіра, очі були порожні, а на обличчі застигла судома жаху – і тільки у правій руці можна було побачити хрестик, який Авантюрист підняв на КР.

Толік відвернувся від побаченого, а перед ним, на похиленому плоті сидів велетенський ворон.

Хлопці десь поруч почули зловісний регіт…

Толік розумів, що його погане передчуття було небезпідставним.

– Треба вшиватися звідси! І чим швидше, тим краще, – сказав він хлопцям.

З ним було ще троє: Артем – друг дитинства, Сава – мовчазний хлопчина, інколи разом з Толіком виїздив на коп, бо той не любив багато говорити і цей юнак йому імпонував, та третій – Олексій (але всі його звали Герострат, і зовсім недаремно – він виходець із інтернату, який колись узяв тай підпалив у знак протесту проти чогось там).

Переборюючи в собі відчуття нудоти, чоловіки так-сяк поклали тіло Андрія на саморобні ноші і вже хотіли відправлятися у дорогу, але в останню мить рвотний рефлекс взяв гору над Артемом і той швидко дременув за будинок. Хлопець повернув свій нашвидкуруч з’їдений сніданок, витер рукавом рот і обернувся, щоб іти назад, але тут його погляд вихопив щось у кущах. Підійшов ближче і побачив, що це сумка від МД, а коли витяг її і розстібнув, то звідти викотилися дві золоті монети, які були підняті Андрієм. Знайшов він і решту калиму – у цей час жадність почала стискати серце хлопця, бо ділитися у нього наміру не було.

– Артем, що ти там так довго? Линяти треба, – підійшов Олексій, але не побачив Артемової знахідки, бо той добре заступив її плечима. Акуратно відсунув сумку назад у кущі, а в думках вилаявся на знайомого, бо він так невчасно підійшов і не дав змоги забрати знахідку. Проте, Артем уже все продумав, що і як зробить.

Толік за відсутності Артема виявив, що із кишені куртки Андрія, щось випинається – це був той самий портсигар. Він його оглянув і побачив гравірування, яке його друг чомусь не помітив: Олександр Савченко.

– Чуєте, а як звуть того божевільного дідка, який із цього самого хутору сивим повернувся, – запитав він Сави і Герострата.

– Саня. Звуть Саня, а пишеться – Савченко, у моєї мами дівоче прізвище таке ж. – сказав Сава, уважно обстежуючи очима периметр. Він відчував, що за ними стежать, але іншим не казав про своє відчуття. «Може це просто від нервів», – думав він.

– Здається мені, що зараз у мене в руках портсигар, який йому й належав. Що порадите зробити?

– Що-що? Повернути, от дідо зрадіє, якщо пам’ятає за нього звісно, – зіронізував Герострат.

– Що ж, так і зроблю, – Відповів Толік, навіть не підозрюючи про існування того аркуша, що його бачив Андрій, бо просто поклав портсигар до внутрішньої кишені куртки, так і не відкривши його.

Коли вже всі були у зборі, то було ясно, що чим швидше вони підуть, тим краще. Тіло Андрія домовилися нести навперемін по двоє. Відійшовши буквально метрів двісті від того будинку, Артем вирішив, що пора задіяти свій план:

– Дідько! Народ, я свого айфона на підвіконні залишив. Почекайте тут, я швидко.

– Та забий на нього, я тобі новий куплю, – нервував Герострат.

– Та нічого зі мною не буде, він же мені місячної зарплати вартував, – вигороджувався хлопчина.

– Артеме, тільки в темпі вальсу. Маєш на те дві хвилини, – встряв у розмову Толік.

Чоловік кивнув на знак згоди головою і швидко рушив у напрямку будинку, біля якого лежала заначка. Ще тоді, коли він тільки знайшов її, то таки встиг заховати тих дві монети до задньої кишені джинсів, а коли біг – одна із них випала і тепер виблискувала на сонці. Ось її й побачив Сава, який пильно стежив за всім довкола.

– Чуєте, здається мені, що він не за айфоном побіг – зробив висновок Сава і показав золоту десятку.

– От сучий син! – вилаявся Герострат, – Чуєш, гівнюку, жадність фраєра загубить, – закричав він у слід Артему, але той цього не чув.

Артем підбіг до кущів, де була захована сумка, й почав витягати знайдене Андрієм, але відчув, що за ним хтось спостерігає. Озирнувся й побачив на плоті велетенського чорного, як антрацитове вугілля, ворона, який пильно за ним стежив.

– Чого вирячився! – гукнув він до птаха й продовжив ритися в сумці.

– Фра-є-р-рррр, – почув він у себе за спиною.

– Що за нафік! – різко підвівся Артем.

Птахів було уже двоє. Тут підлітає ще один і сідає в двох кроках від чоловіка:

– Фра-є-р-рррр, – вирвалося із його дзьоба.

Ворони все підлітали і підлітали, їх ставало дедалі більше і більше. Галявина довкола будинку вкрилася смоляно-чорними тілами і кожне із них раз за разом видавало із себе:

_ Фра-є-р-рррр, фра-є-р-рррр…

Артему було неймовірно страшно, руки тремтіли, а по нозі пробіг гарячий струмок.

– Геть! – крикнув він і кинув у птахів сумку з детектором. Ворони із страшним галасом зірвалися в повітря і почали кружляти над хлопцем, утворюючи над його головою велетенську чорну вирву. Артем присів затуляючи голову руками, божеволіючи від того, що з ним відбувається.

Враз галас вщух. Чоловік боявся підвести очі, але почув, що хтось підійшов до нього. «Свої» – майнуло в голові, але коли наважився глянути, то тіло звела судома: останнє, що він побачив у своєму житті – це здоровецька паща, повна гострих зубів…

– Ви бачите, там щось твориться, – сказав Сава, що вже давно помітив як до того зловісного будинку злітається вороння.

– Йдемо туди, – практично скомандував Толік, – швидко!

Коли чоловіки прибігли на місце, то побачили уже знайому картину – тіло Артема було таким,як і Андрія, схожим на мумію. Він стояв на колінах, а на грудях запеклися криваві літери, що складали одне слово – ФРАЄР!

– Тікаємо, поки живі, – не відводячи погляду від жахливого видовища, витиснув із себе Олексій.

Більше ніхто й нічого не казав. Усі швидко, не озираючись, подалися у напрямку лісу. Тільки Толік в думках просив пробачення у Андрія й Артема, тіла яких довелося залишити тут…

Чоловіки бігли крізь лісові хащі і не чули під ногами землі, не чули як боляче впивається в ноги колючий ожинник, якому було начхати на цупкий одяг. Кожному з них верзлося, що у їхні спини дихають якісь потвори і ця думка заставляла бігти й не звертати уваги на втому.

Коли їм здалося, що вони відійшли на безпечну відстань, крок було сповільнено. А потім і взагалі зупинилися, щоб перевести подих.

– Твою дивізію, що це за фігня така? – хтось висловлював думки в голос. – Як таке взагалі можливо???

Ніхто не відповідав. А що можна було відповісти у цій ситуації. Толік тільки знизав плечима і глянув на годинник – стрілки застигли на позначці 12.

– Мені здається, що ми мали давно вже вийти з цих джунглів. Невже збилися з дороги? – у його очах можна було прочитати панічний страх.

– Зараз тільки дванадцята, до вечора ще далеко. Маємо йти, – висловив свою думку Герострат, – рушаємо!

Толік, Герострат та Сава йшли не зупиняючись, але стіна лісу вперто не піддавалася, а навпаки ставала все густішою.

– Ми заблукали. Ось уже добрих …. – Олексій недоговорив, бо глянувши на мобільний, замовк.

– Що там таке? – нетерпляче запитав Сава.

– Слухайте, а котра година була, коли Ви дивилися останнього разу?

Толік глянув на зап’ястя, але не спішив відповідати, бо чомусь відчував, що на мобільному телефоні у Герострата висвітлювало 12:00. Цифровий хронометр Сави показував теж саме.

Ніхто більше не говорив, бо сенсу у розмовах не було ніякого.

В одну мить стіна лісу розступилася, але хлопці зовсім не раділи цьому, бо перед їхнім зором постала картина, на якій можна було побачити гнітючий хутір із напівзруйнованими будинками.

– Ми приречені – констатував факт Сава.

efekt-vrazhaye-10Толік ще раз глянув на годинник – саме в цю мить стрілки на циферблаті почали рухатися, щоразу прискорюючи оберти. Сава з Геростратом подивилися на небо – сонце в одну мить скотилося з зеніту, а на його місці виріс повний місяць, що віддавав якимось багряним відтінком. Стрілки знову застигли на позначці 12, але на дворі уже була глибока ніч.

Хутір ніби ожив: у вікнах будинків то з’являлися, то зникали вогники світла, подвір’ями сновигали якісь волохаті тіні, щось важко стогнало й вило, від чого аж мороз щипав усе тіло. Хлопці розгледіли, як до них щось наближається – це були люди в військовому одязі, що щось несамовито викрикували. А потім почалася стрілянина… Солдати відкривали вогонь по невидимому ворогові, а на їхніх обличчях було повне нерозуміння того, що відбувається.

Кулі свистіли, як навіжені. Усі, хто був у компанії Толіка, припали до землі. Їхній розум не міг осягнути всього того, що діялося довкола. Солдати продовжували стріляти, дірявлячи стіни і стинаючи гілки з дерев, а потім їх ставало все менше і менше, бо щось невідоме затягувало їх під землю, у пусті будинки та в лісові хащі. Постріли припинилися і Герострат, як ужалений, зірвався із землі і побіг у напрямку першого будинку.

– Ти що, здурів? Куди ти рвешся? – крикнув Толік.

– Робити те, що у мене виходить найкраще – підпалювати! Хай горить цей чортів хутір разом із своїм бісовим поріддям,- по цих словах, Олексій зняв із себе куртку та витягнув із джинсів запальничку Zippo. Синтетичний одяг швидко зайнявся і Герострат кинув його на солом’яний верх – будинок спалахнув, мов сірник. Олексій намагався висмикнути трохи соломи з покрівлі, щоб підпалити і решту споруд, як тут із вогню вирвалася чиясь рука з гострими кігтями і проштрикнула наскрізь тіло чоловіка. Герострат зник у полум’ї. Через кілька секунд околицею розсіявся ядучий запах горілого м’яса…

Сава і Толік бачили все це на власні очі. Їм здавалося, що зараз із вогню щось вийде, аби забрати з собою їхні душі. Вони так би й надалі споглядали цю пожежу, але із стану анабіозу їх вивів тоненький дитячий голосок:

– Тату, у мене температура, відвези мене в лікарню…

Толік не вірив власним вухам – це був голос його доньки.

– Алінка? Алінко, де ти? – у паніці промовив він, шукаючи очима джерело звуку.

– Толік, не ведися на це! Не може тут бути твоєї доньки, це міраж! Це пастка!!! – переконував його Сава.

– Тату, мені страшно… Я тут, зовсім поруч. Моя нога застрягла між корінням. До мене щось іде, тату! Воно дуже страшне – допоможи мені, татусю! – дитячий голос переходив у істеричний плач та схлипування.

– Сава, це точно вона. Я знаю. – батьківський інстинкт брав гору над раціональним мисленням і Толік чимшвидше стрибнув у зарості, звідки, як йому здавалося, долинав дитячий плач.

Світло від пожежі сіялося довкола, тому видимість, незважаючи на нічну темряву, була хорошою. Толік продирався через високий сухий бур’ян та кропиву, боляче жалячи собі руки. Нарешті він дістався, до місця, де біля здорового старого пенька вовтузилося дівча, намагаючись висмикнути ногу із коріння.

– Доню, ходи до мене. – Толік впав на коліна і міцно стиснув тендітне тіло дівчинки, що чимдуж охопила його шию.

– Татусю, а ти віриш у дива???

Враз у Толікові плечі вп’ялося щось гостре, з болю він спробував відсахнутися від доньки, але вона стискала його з якоюсь нелюдською силою. Тіло її ставало все більшим і більшим, на ньому з’являлися чорні нарости. Від нього відганяло гнилим м’ясом. Чоловік ще раз зібрався з силами і вклав їх в один імпульсивний ривок, що дозволив йому вирватися з демонських обіймів. Перед ним стояла височенна потвора з пащі якої стікала слина, очі були пусті і чорні, як смола.

– Татусю, що сталося? Ти мене більше не любиш? – вирвалося з її утроби.

«Це кінець» – пролунало в голові чоловіка.

– Тікай!!! – з усієї дурі прокричав Сава і ввігнав мисливського ножа по саме руків’я у шию істоти. Та дико заричала і гострими кігтями розпанахала хлопцю обличчя – той упав і більше не дихав.

Толік розумів, що він уже не зможе йому допомогти. А наміру чекати, що з ним зроблять те саме зовсім не було– зірвавшись на ноги, хлопець кинувся у нетрі лісу і біг до того часу, поки не звалився від втоми замертво.

Коли чоловік прийшов до тями,то на вулиці уже світало, сонце ліниво викочувалося із-за горизонту. Роззирнувшись, він не повірив своїм очам – за кілька метрів від нього стояла його машина, на якій вони й приїхали сюди.

Толік сів за кермо і його погляд мимовільно впав на дзеркало заднього виду – сиві пасма волосся вкривали голову чоловіка, а спина боляче нила від отриманих ран.

На жаль, це був не сон, а дійсність, з якою доведеться тепер миритися усе життя.

Старий Савченко сидів за столом, дивлячись кудись у безкінечність, а перед ним стояв гранчак горілки й окраєць свіжоспеченого хліба. З якимось докором споглядали на нього святі із образів і жінка, що приходила допомагати дідові на господарстві. Та він не зважав на ці погляди, а тихо мимрив щось собі підніс. Зміст того буботіння був відомий тільки йому.

Скрипнули двері і на порозі з’явився Толік. Він переступив через поріг і, не вітаючись, підійшов до діда. Той глянув на його сиву голову і швидко, перехиливши гранчак, налив і гостю.

– Ти був там… – швидше констатував факт, а не запитував старий.

Толік не відповідав, а вийняв із кишені портсигар та поставив на стіл перед дідом. Савченко довго дивився на нього, перебуваючи у якомусь ваганні, брати чи не брати у руки те, що було загублено багато років тому майже у самому пеклі.

Нарешті вагання було подолано і старечі пальці торкнулися холодного орнаменту. Через хвилинку дід відкрив його, а звідти, як осінній зів’ялий лист, випав невеликий аркуш з фатальними словами.: «ДАРЕМНО ТИ СЮДИ ПРИЙШОВ – НАЗАД ДОРОГИ НЕМА!!!»

Толік бачив аркуш вперше, але від згадки про останні події у нього спиною забігали мурашки.

– Ти хочеш знати, що тоді довелося бачити мені? – запитав Савченко, невідводячи очей від пожовклого аркуша. Толік тільки кивнув головою. – Ну, тоді слухай.

***

Поранений в плече юнак проривався крізь лісові хащі. Він уже кілька днів, практично без відпочинку, біг, тікаючи від солдатів Вермахту, що спалили його село й забрали більшість молоді у якості майбутніх остарбайтерів – йому вдалося втекти, але ворожа куля зачепила плече. Це був молодий Олександр Савченко, який зі своїх речей встиг врятувати тільки срібний портсигар, що йому колись подарував батько, а той у свою чергу отримав від діда. Батька забрав фронт…

Коли ліс закінчився, то юнак побачив перед собою верхівки хат, але жодної людської присутності не було. Набрівши на купу напівзотлілої соломи, він упав у неї і заснув мертвим сном – втеча відібрала геть усі сили.

Розбудили хлопця постріли і нелюдський крик розпачу. На вулиці стояла глибока ніч, свистіли кулі, лунали поодинокі вибухи гранат, дико щось ревіло, як поранений хижак. Притиснувшись до землі, чоловік поповз у напрямку першого ліпшого будинку, що стояв неподалік аби не бути на відкритому просторі, а коли доповз, то наткнувся на солдата, що сидів, притулившись до стіни. Із рота у нього стікала цівка крові, рукою він тримався за розірваний живіт з якого вивалювалися нутрощі.

– Беги, это не немцы. Это чудовища из бездны ада… – голос червоноармійця обірвався і руки безсило опустилися.

Раптом Савченка щось ухопило за одяг і сильно потягнуло на себе, через секунду він уже стояв на ногах, а на нього дивилося двійко до смерті переляканих очей.

– Держи автомат, ему он уже не нужен – еще один солдат кивнул на растерзанное тело погибшего, – а тебе точно понадобится.

Стрілянина продовжувалася.

efekt-vrazhaye-13Із густої темряви виривалися волохаті тіні і зі страшним ревом виловлювали військових, як рибу на мілині. Люди зникали у нетрях землі, у лісових хащах і навіть на горищі будинків. Постріли повільно вщухали, поки зовсім не зникли. Було чути хиже чавкання, запах людської плоті та пронизливі крики ворон…

Живим ранок зустрів тільки Савченко і червоноармієць, що вклав у його руки автомат. Вони сиділи у підвалі одного із будинків і практично не дихали. У кожного в голові крутилася думка, що потвори знайдуть і їх.

– Так чи інакше, нам вірна смерть, то що сидіти, – і Савченко рушив до виходу, а за ним поволі посунув і солдат.

На вулиці стояв густий туман і важко було щось розгледіти довкола. У кожного з чоловіків пальці практично прикипіли до спускового гачка, кожен був напружений настільки, що був ладен відкрити вогонь на будь-який, навіть найменший порух.

– Это немцы изобрели новое оружие. Эти твари, то их рук дело, – торочив содат, нервово оглядаючись довкола.

– Ти хоч розумієш, що говориш? – огризнувся Олександр. У нього нестерпно боліло плече, а від втоми крутилося в голові.

– Death – eine Befreiung! (Смерть – це визволення, нім.) – пролунало зовсім поруч, а потім громом вибухнув чийсь істеричний сміх.

Червоноармієць відкрив вогонь у гущу туману, а сміх все носився довкола, ніби кепкував з нього. Набої закінчилися, шум від стрілянини втих, а разом з ним кудись зникла і насмішка. Знову запала тиша!

– Вони граються з нами. Ми залишилися на закуску, – сумно промовив Савченко.

І поки солдат швидко вкладав новий магазин в автомат, то Олександр витягнув срібний портсигар, розкрив його і на аркуші паперу для самокруток шматком простого олівця вивів акуратні букви, що злилися в окремі слова: «ДАРЕМНО ТИ СЮДИ ПРИЙШОВ – НАЗАД ДОРОГИ НЕМА». Він не знав чому робить це і кому адресує. Просто написав і все, а потім поставив срібну коробку між камінням і ступив крок, щоб заглибитися у пелену ранкової мряки.

– Ты куда? – спантеличено глянув на юнака солдат.

– Маєш інші варіанти? – не оглядаючись відповів Савченко.

Вони йшли обережно, стараючись не ставати на сухе гілля, щоб не створювати зайвого шуму. Й щоразу приглядалися до будь-яких обрисів, які виринали з туману.

Раптом до їхніх вух почали долинати нечіткі звуки мелодії – хтось грав на губній гармошці, а за мелодією доносився шум ритмічної ходи стройовим маршем. Мелодія гучнішала і із мряки показалися силуети людей, що були одягнені у німецьку військову форму, але у жодного з них не було обличчя і тільки там, де мав би бути рот, стирчало щось схоже на ікла!

Автомати застрочили свою пісню і тіла, що висунулися із нізвідки починали падати, як підкошені, але їх плин від цього не ставав менший. А потім різкий пронизливий свист і на відстані кількох десятків метрів вибухнула авіабомба розносячи частини тіл на велику відстань від місця вибуху, а потім ще одна і ще.

Чоловіки попадали їх накривало вирваною землею, а у вухах стояв нестерпний гул. Коли Савченко знайшов снагу озирнутися, то довкала нікого й нічого не було, навіть вирв від бомб не було видно і жодної землі йому не довелося з себе струшувати.

– Death – eine Befreiung! (Смерть – це визволення, нім.) – знову приніс вітер ці слова і легка насмішка пронеслася довкола.

Червоноармієць ковтнув слину і потягнувся до кобури, вийняв револьвер і засунув собі дуло у горлянку, але не встиг натиснути курок, бо Савченко встромив свого пальця так, що солдат не зміг спустити механізм.

– Зачем? Лучше умереть так … – уже плакав боєць.

У цю саму мить, щось вирвалося із туману, вхопило гострими кігтями червоноармійця і поволокло з собою. Той відчайдушно кричав і Савченко біг на голос аби віднайти його. Через кілька хвилин йому вдалося дібратися до одного з будинків. У якому було чутно чийсь стогін. Хлопець увійшов у двері і розгледів на стіні кривавий напис: «БЕГИ»

За спиною тріснула суха трава…

efekt-vrazhaye-8Оглянувшись, Савченко побачив перед собою щось таке, що йому снитиметься усе його життя. Чорні, як смола, очі дивилися на нього і не дозволяли відвести погляду. На якомусь підсвідомому рівні він спустив курок автомата і кілька куль увіп’ялися в істоту. Та хижо оскалилася і відступила в туман…

А Олександр вже біг навмання, незважаючи ні на хащі, ні на мряку.

І тільки вітер шукав собі притулку в його білому, як молоко, волоссі…

Савченко, розказавши історію, знову налив собі горілки і залпом випив. Толік слухав оповідь з заплющеними очима, і в ту ж мить прокручував у голові всі ті страшні моменти, коли втрачав одного за одним своїх знайомих, що опинилися у кігтях демонів, які жили на тому проклятому хуторі.

– Слухай сюди, – сказав Савченко, – я все життя поклав на те, щоб дізнатися як знищити ту нечисть. Хай собі кажуть, що дід божевільний, що дід – п’яниця. Е-е-е, я в не одного знахаря був, у не одного мольфара і екстрасенсора, чи як вони там?

– Екстрасенси…

– Та, байдуже, один чорт – і старий поплентався шукати щось у комірчині. А жінка, що цю байку чула вже сто разів, цього разу не сміялася з діда, бо глянувши на сиву голову Толіка, тільки ковтнула слину і тричі перехрестилася. А потім сказала:

– Діду, я потім ще прийду…

– Ага, йди бідо, нам ще з цим чоловіком поговорити треба, – Савченко продовжував далі щось шукати, – Та де ж я поклав ту бісову скриньку? О, є! А я вже думав, що винесла та біда, щоб комусь спродати.

Старий поставив перед Толіком дерев’яну скриньку з хорошим різьбленням. Обережно відкрив її і вийняв блокнот з шкіряною обкладинкою й подав чоловіку. Той розкрив його і почав гортати одну за одною сторінки на яких з’являлися то нерозбірливі знаки, то короткі замітки і числа, подекуди малюнки з страшними потворами.

– Ти останню відкрий – порадив дідо.

efekt-vrazhaye-11Толік перегорнув ще кілька раз тонкі аркуші і на останній сторінці було записано щось у вигляді інструкції чи рецепту. Він почав прочитувати собі під ніс текст і останні рядки закінчив у голос: «Проколоти вказівний палець і краплі крові розмішати з іншими інгредієнтами, а потім цим же пальцем зробити напис на плиті…»

– На якій плиті? – кинув він запитальний погляд на діда.

– Як це на якій – на могильній! Вона є у тому хуторі, десь прикопана, правда… Але на ній є великий срібний хрест – ти ж можеш його віднайти, отою твоєю пищалкою, яка реагує на метал. Під цією плитою поховано щось таке, що краще нам з тобою не знати. Ти маєш віднайти ту плиту і зробити на ній напис: він є у блокноті.

– Я не піду туди знову!

– Ти мусиш, бо ще не одна душа згине там, якщо нічого не зробити. Заради хлопців, Толіку, ти мусиш це зробити заради них.

Дід дістав із скриньки різні трави і порошки та кілька невеликих флаконів з рідинами бордового кольору. А також якийсь медальйон з різними знаками, значення яких Толіку не було відоме.

– Слухай уважно… – Савченко хвилювався, але опанував себе і продовжив,- що робити з цим усім: написано у блокноті. А це твій оберіг, доки він на тобі, то будеш у безпеці, але не зважай на те, що коїться довкола – це все омана, не вір тому, що бачиш, бо пропадеш. Синку, чуєш? Будуть відбуватися страшні речі, але вір в те, що ти захищений і знайди ту плиту. Далі ти знаєш, що треба зробити…

***

Сонце тільки викочувалося із-за обрію, а чоловік з сивою, як молоко, головою, гнав свою машину польовою дорогою. На задньому сидінні торохкотіли аж два МД із глибинними котушками та повний пакет акумуляторів. Толік зробив такий запас про всяк випадок, якщо щось почне глючити чи зламається. Був і ще один елемент екіпіровки: Савченко також дав чоловіку практично новеньку «Беретту», де той її взяв – одному Богу було відомо. «Хай буде, а раптом щось…» – так він пояснив свій вчинок.

Ну ось, знову той самий хутір. Толік втягнув носом ранкового повітря і йому здалося, що окрім смерті тут більше нічим не пахне. Голосно скрикнула ворона, що сиділа на похиленому плоті.

– Що, скликаєш своїх, бісове поріддя? Здохни! – по цих словах чоловік пустив у хід беретту. Після одного пострілу ворон вже лежав мертвим на землі і Толік щосили зафутболив пташку у хащі.

Розпакував МД і почав пошуки, увімкнувши дискрім, щоб реакція була тільки на кольоровий метал. Він надіявся, що дід стовідсотково знає про могильну плиту з великим срібним хрестом.

Довкола начебто спокійно. Принаймні йому так здавалося. Пройшло кілька годин у пошуках, але натяку на те, що він шукав не було ніякого. Якби Толік приїхав сюди суто для розваги, то знахідки його б дуже радували, а так, ті монети і нагороди, які йому попалися, були в цей час звичайним брухтом. На кону було набагато більше – людські життя!

– Эй, боец!

Толік від несподіванки мало інфаркт не вхопив. Перед ним стояв солдат у обдертій формі на якій запеклася кров. Обличчя його було у глибоких шрамах, не місці одного ока залишилася тільки виїмка. Він сміявся беззубою посмішкою. Беретта знову подала голос. Марення зникло і тільки вихор здійнявся на її місці і вмить затих.

– Ну ось, починається… – подумав про себе чоловік, – мабуть я близько, якщо вони заворушилися.

Пройшла ще година, але результату не було. Проте Толік помітив як на дахах будинків почало збиратися вороння. На найближчому із них він помітив птаху із простріленою головою, але на мертву вона ніяк не змахувала.

– Боже, яке воно живуче. Де ж ця плита?

– Толіку, що ти тут шукаєш? Чи нема кращих місць?

Толік ледве сам не пустив собі кулю в скроню від побаченого: перед ним стояв Авантюрист, живий-живісінький.

– Не може бути, ти ж мертвий…

– Як це мертвий? Ось я перед тобою. Ходімо, щось покажу. Воно ось там, – і Андрій вказівним пальцем показав на будинок, де начебто було повно люду. Толік ступив уже крок, щоб іти за другом, як МД голосно запищав.

– Зажди, я маю дещо знайти, воно певно тут, – чоловік гарячково кинувся розкопувати землю.

– Залиш, я сказав! – закричав Андрій не своїм голосом.

Беретта знову заблищала на сонці, але Толік не поспішав спускати курок.

– Невже ти стрілятимеш у друга? – спокійно запитав Авантюрист.

– Мій друг мертвий, я сам бачив хрестик, що він підняв на КР, у його руках. Його тіло десь тут у хащах, таки не поховане. – І він практично вистрілив, як раптом вороння знялося з будинків і зчинило галас. Чоловік тільки на мить озирнувся, щоб переконатися, що зі спини загрози нема, як від присутності Андрія не залишилося й сліду.

Толік і далі розгортав землю, поки саперка не вдарилася об щось тверде. Він акуратно розгорнув рештки землі рукою і побачив гранітну плиту на якій і справді лежав срібний хрест. Чоловік ще розкопав довкола, щоб її поверхню було добре видно. Як тут пролунав вибух грому і вмить почалася сильна злива. На небі не було жодного натяку на сонячне світло.

efekt-vrazhaye-9Толік чув, як довкола хтось човгав важкими кроками, великі сірі тіні були помітні крізь завісу дощу, але жодна з них не підступала ближче. Через кілька хвилин грізне ричання пролунало зовсім поруч і чоловік зустрівся з хижим поглядом страшних очей, налитих кров’ю, які як раптово з’явилися, так і зникли.

«Вони не нападають через оберіг» – подумав чоловік, -«просто треба ігнорувати їх і все».

Він з усіх сил намагався затулити тілом від дощу невелику порцелянову чашку у якій були готові усі інгредієнти, залишилося розрізати тільки пальця і тільки він витягнув ножа, як почув:

– Толіку, ти знаєш що там?

Перед ним стояв Савченко і показував на плиту.

– Діду, а ти звідки тут?

– Я знаю, що там, Толіку. Там твої друзі і мої також. Їх ув’язнено під нею, її обов’язково треба відкрити і все стане на свої місця.

Толік не знав чи слухати старого, але надріз на пальці зробив і кілька гранатних крапель впали у чашку. Вираз на обличчі діда практично не помінявся.

– Послухай, не роби дурниць. Все, що треба зробити – це підняти її і визволити всіх, хто мучиться там. Я це знаю.

– Раніше ти був іншої думки, – чоловік уже розмішав пальцем усе, що було в чашці. Він відчув як йому ставало гаряче від рідини, яка там утворилася. Толік, не спускаючи очей зі старого, опустив руку і вивів на плиті першу букву напису, який завчив на пам’ять ще перед тим, як їхати сюди.

efekt-vrazhaye-3– Облиш, сучий ти сину!!! – заревів старий, хоч це був вже зовсім не він, а щось таке, що краще нам, простим смертним, у своєму житті жодного разу не бачити. Із пащі потвори тхнуло гнилим м’ясом. Вона випустила кігті, але не могла підійти до Толіка близько і тільки ревіла як божевільна.

Чоловік кілька разів вистрелив, але продовжував писати – рука нестерпно пекла, ніби була за кілька сантиметрів від розжареного металу. І тільки він вивів останню букву, як зовсім поруч вдарила блискавка. Спалах спочатку засліпив його, а потім світло згасло і він впав у в’язку землю. Дощ не стихав…

***

– Толіку, прокидайся, до тебе прийшли.

Чоловік вмить зірвався на ноги. На нього здивованими очима дивилася дружина.

– Ти чого? Там твоя братва прибула у повній боєготовності, дивись щоб приїхав сьогодні швидше. Можу ж я хоч якийсь вихідний з тобою побути чи твій МД тобі дорожчий?

Толік ще досі нічого не розумів, але у вікно побачив машину Авантюриста в якій сиділи всі ті, кого він втратив на хуторі. У нього враз заболіла правиця і побачив глибоку рану на вказівному пальці.

Він вийшов на вулицю і хлопці радо привітали його.

– Ви всі живі? – запитав він.

– А ти що думав, що після самогонки старого Савченка ми вимремо, як динозаври,- відповів Авантюрист. Всі голосно засміялися. – А ось і сам старий кудись шкандибає, можеш його спитати, що за самопалу він нам підкинув.

Толік підійшов до діда. Вони довго дивилися один на одного, але ніхто нічого не говорив. Врешті Толік мовив:

– А як же хутір?

– Який ще хутір? – загадково посміхнувся Савченко.

– Як це який, той на якому я був і Ви були?

– А хто його знає? – якось знехотя відповів дід і витягнув срібний портсигар. Запропонував співрозмовнику сигарету і знову кудись побрів, бурмочучи щось собі під ніс.

Толік повернувся до компанії і вирішив пожартувати.

– То що, їдемо на хутір за Крутою горою.

– О, у тебе справді будун, чоловіче, там хутору нема і не було ніколи. І що напевно – вже й не буде ніколи!

Автор: Руслан Боднарук

Маючи талант автора, та непереборне бажання писати, Руслан, видав книгу. З нею можна ознайомитися та придбати ось по цьому посиланнi.

А я уже придбав, тому продовжу знайомитися з творчістю Руслана.

ruslan-bodnaruk

читаю "Відзеркалення" Руслана Боднарука

Понравилась статья? – кликни по кнопочкам социальных сетей! :wink:
Можно получать новые посты на E-Mail или подписаться на RSS моего блога!

Один комментарий

  1. история хоть и выдуманная, но интересная.
    Сам бывал в “темных и странных местах”, залазил в брошенные строения, (Чернобыль включительно)и не только днём, а и вечером, бррр, адреналина море.. не всегда удается найти что-то особенное, но от этого интерес не пропадает. Да и страх, он то конечно есть, но ведь его можно научиться бороть, а это много где пригодится.. Ничего не боятся только идиоты…..

Оставить комментарий

Только формат JPEG